Змініть своє ставлення до помилок:
помилка — це подарунок

Те, що дітям нецікаво на уроках — це проблема не інтелектуальна, а емоційна, — запевняє освітня експертка з Литви Ірена Пранскевічуте. На конференції IDEC у Києві вона розповіла, як батькам і вчителям впоратися з викликами мінливого сучасного світу та не втратити зв’язок з дітьми.

Сучасний світ дуже суперечливий — ще ніколи в історії людства емоційна складова не була настільки важливою, як зараз. Якщо ми знаємо, як працювати з емоціями в групі, тоді ми можемо навчати. Адже якщо дітям нудно на уроках — це проблема не інтелектуальна, а емоційна.

Коли нас як експертів запрошують у школу з поганим мікрокліматом, ми не ставимо собі завдання, щоб діти раптом стали мотивовані вчитися. Проте в результаті завжди зростає залученість і мотивація учнів.

Діти залучаються до навчання тоді, коли:

• Їм легко, безпечно і зручно бути разом зі своїми друзями.
• Коли вони не бояться помилятися.
• Коли у групі народжується якесь дослідження — перевірка, інтрига. Тоді пошук стає головним рушієм. Дитині так цікаво дізнатися про щось, що ця цікавість перемагає страх.

Водночас зростають очікування батьків до школи — вже недостатньо того, що школа має навчати. Батьки хочуть, щоб ми змінили дитину, покращили стосунки в сім’ї і, можливо, навіть змінили ціле суспільство. Що ж робити вчителям? 

Широка освіта

Широка освіта — це напрямок педагогіки, яка ставить собі за мету готувати дітей до життя. Її ключовий елемент — зміна ролі педагога. Вчитель більше не лідер, який приносить щось на урок. Тепер він той, хто більше слухає, ніж говорить. Вчителя можна порівняти з хорошим спортивним тренером — він пропонує «розтяжки» — виклики. Педагог — це також той, хто постійно запитує: для чого ми навчаємося? Чому вивчаємо цю тему? Чому вона важлива саме для тебе? Що ти відчував, коли читав цю книжку?

Структура широкої освіти побудована так, що діти керують освітнім процесом на уроці і загалом. Звісно, вчитель є завжди, але він стоїть над ситуацією. Він ментор, наставник, що показує напрямок. Учні залучені до створення уроку. Зазвичай план уроку — це внутрішня справа вчителя — він приходить і працює. За принципом широкої освіти ми відкриваємо план уроку дітям і кажемо: знаєте, я подумала, що ми могли б сьогодні працювати ось так. А як ви вважаєте, ми можемо працювати? Що для вас із цього найцікавіше? Тобто виділяється окремо час на створення разом з дітьми плану вивчення певної теми чи дослідження.

Учні працюють як дослідники, і пізніше вони дають зворотний зв’язок вчителям про те, як проходило вивчення теми. Тож вони реально ведуть велику частину освітнього процесу. 

                                   Як це впроваджувати?

Якщо ми звикли працювати за одними принципами, а зараз раптом почнемо кидатися в інші методи чи крайнощі — це не працюватиме, бо це не природно, не автентично. Тому педагогам важливо поступово розширювати свої кордони і пробувати різні методики. Дозвольте собі вільно гуляти дорогою широкої освіти і знайдіть свій інструментарій.

Ось де ви можете розширювати свій педагогічний досвід:

• Роль вчителя: від вчителя, що дає знання, до ментора і фасилітатора.

• Близькість учителя: від роботи з учнями в класі рухайтеся до різних віртуальних завдань — подкастів, блогів.

• Відкритість процесу: поступово відкривайте плани учням і залучайте дітей у процес.

• Підхід до знань: вчитель не констатує, що він щось знає, а ставить запитання і спонукає шукати відповіді.

Змініть ставлення до помилок: помилка — це подарунок. Діти кажуть вам: «Ця книга нецікава». Сприйміть це так: о, чудово, можна поговорити про це. І починаєте ставити питання: а коли ти зрозумів, що вона не цікава? А що ти відчув, коли зрозумів, що вона нецікава? А як би можна було змінити цю книжку, щоб вона стала цікавою тобі?

Створіть у своєму класі плакат про те, які стратегії ми використовуємо, коли застрягли. Він допоможе вашим учням виходити зі стану сорому і провини, коли хочеться втекти, сховатися і нічого не робити, у стан хоробрості від того, що я приймаю виклик і починаю досліджувати.

Коли дитина каже, що в неї щось не вийшло, додавайте «поки що» або «зараз» — «у тебе поки що не вийшло».

Показуйте дітям свої помилки і влаштовуйте з батьками і дітьми так звані fuck-up nights — вечірки, де можна розповісти про власні найбільші помилки в житті.

Придумайте, які можуть бути найбільші помилки в житті, і разом з дітьми розробіть стратегію подолання кризи.

Слухайте з дітьми їхню музику, танцюйте з ними — це знімає ментальні установки про те, що вчитель зараз буде намагатися мене змінити, виховувати, повчати. Адже в цьому просторі вчитель-учень ми втрачаємо довіру, безпеку, відкритість і радість.

                                     Що робити батькам?

Ще ніколи у світі не було так багато сорому і провини, як зараз. Тому що всі ми маємо дуже високі очікування — нам вже недостатньо бути успішними професіоналами. Ми ще маємо бути добрими людьми, піклуватися про природу, бути емпатійними, спортивними і все-все-все — ми прагнемо бути ідеальними.

Це створює великий тиск на нас і на дітей — ніколи ще у світі не було так багато дітей із високим рівнем тривожності і так багато дитячих депресій і суїцидів. Тому що у дитини немає безпечного простору, де вона може вільно говорити про свої страхи і про те, що почувається недостатньою.

Запитайте у себе — що мені дає цей успіх, ось цей проєкт, за який я беруся — чому насправді я це роблю? Нам усім треба глибше подумати про ціну, яку платимо за власний успіх і успіх наших дітей, якого ми від них очікуємо і вимагаємо.

Ми не помічаємо, як самі націлюємо дітей на зовнішні атрибути успіху: ідучи вулицею, кажемо: яка красива дорога машина, будеш добре вчитися, і ти матимеш таку машину. Навколо так багато можливостей, і у нас виникає бажання все це мати — це жадібність сучасного світу. Але на благо чого? Спокою і щастя? Навряд.

Батькам треба приділяти більше уваги простим людським речам — малювати разом з дитиною, мати глибокі розмови про те, що таке душа. Запитайте дитину, які бажання вона б загадала, якби спіймала золоту рибку — але бажання не для себе, а для світу. Моя донька, наприклад, побажала світові, щоб не вирубували дерева і щоб не було грошей, а коли людям щось треба, усі би просто ділились. Нам бракує розмов про загальнолюдські цінності — про історії сім’ї, народження дитини. Кожній дитині дуже важливо мати свою легенду народження і знати, чому їй дали таке ім’я.

Коли ви приходите додому, скажіть своїм рідним, що відбувається у вас всередині: я сьогодні на роботі таку дурницю зробила, тепер мені так погано, аж хочеться накричати на когось. Або інший приклад: зараз дедалі частіше дітям забороняють приводити друзів додому. Ми цього літа дозволили всім дітям приходити до нас — скільки ми мали розмов, як вони нам відкривались. Це виявився простір, де дітям дозволяють просто бути — без умов, без очікувань, без вимог.

Єдиний шлях, як нам впоратися зі складним і мінливим світом сьогодення, це не намагатися його контролювати. Треба бути трохи схожими на пташок — вони знаходять хвилі повітря і дозволяють їм нести себе.